Данило Кубай(чук)

Місяць, повний скалок неба, наче марево чиєсь,
тихо ковзає дахами, світлом ґраток пестить вікна.
Ти спинився серед міста, серед промінців та лез,
і стоятимеш, допоки віра у прийдешнє зникне.

Ранком ти вернеш додому, де ховаєшся від сну,
ніч нову аби зустріти як облуду чи офіру,
серед спалахів трамваїв замасковану весну —
у глибинах божевілля, порохняви та квартири.

Заховатися від Сонця за мурами слів чужих,
і прокинутися вчора — серед олівців і зради,
в телевізорах новини, у кишенях тільки сміх
і півтисячі шляхів залишилося позаду.

Знову час мине нечутно — срібним дзвоником на сході,
ти зупинишся у місті серед скла та самоти,
і помітиш: все так само, бо у ночі є господар —
місяць, повний скалок неба, наче тиша, наче ти.

вересень-жовтень 1990 р. (з книжки «Руни»)