Данило Кубай(чук)

Quod est superius est sicut quod inferius, et quod inferius est sicut quod est superius

− Tabula Smaragdina

скло сприйняття між
нерозбивне

одяг обставин і сенсів між
непозбувний

але коли між виникає це
ніби нема скла
ніби одяг скинуто
шкіру скинуто
тіло скинуто
ніби плерома
і одне
неподільне

тоді кажемо хімія
між ними виникла хімія
хоча та хемія
вона не між
як бути хемії між
в обсидженому автобусами
та сміттєвозками реалі

звісно хемія всередині
але синхронно
тестостеронить все
включно з естрогенами
і незатишний реал
стає допамінним полем

і здається
сприйняття зливаються
обставини підкоряються
і навіть сенси
ой вже ті сенси
ввижаються наявними
і приступними

і між тою мірою
якою вона всередині
а діє назовні
а іншою мірою зовні
а діє всередині
що всередині те зовні
що зовні те всередині
та хемія
більш ніж хемія
вона метафізична
окультна
але зазвичай
ми не навіть не думаємо
в словах для неї
арабського артикля
бо алхемія між
більша за філософію оголеної натури
та камені в нирках
вона здатна
на більше
ніж ми готові розуміти

так група музикантів
що розуміють одне одного
на кілька тактів вперед
виводить по черзі на імпров
то голос і гітару
то сакс і металофон
досягаючи того
що те що могло бути солом
є розмовою

і ці голоси
ці голоси в голові
що звуть
не туди куди думають
ті що думають що грають джаз
граючи щось типу доброго крауту

ця інша група
що також розуміє без слів
коли слів стає
ці слова це перфоманс
вони лажа і їх забагато
але промовля один з них
кого всі ще без слів
і за такт
кілька тактів

звук стає непроникніш
звук дере і лама
резонує з словами
не отими у майку

голоси в голові
голе гілля зими

і на них з небуття
йде гомункул

промислю тебе звіре мій
пригадаю звички твої
колір лискучого хутра твого
запах дихання твого
подумки перечитаю
кожен допис у днявці слідів
як напитися йдеш
як ховаєшся спати
як марно від мене біжиш
у каміння немов воно воля
у каміння немов
воно вітер і сонце і там
все не так як отут
де фінітність і тиша

тільки полум'я блима
і блима увага моя
до твоїх повсякдень
неприйдень
до твоїх внезвичаєнь
ув уяві моїй
в шерехатій холодній стіні

уявлю тебе там
під сонцем
у сонці
у вітрі
і літі
і леті
і втечі

хай марній
бо спис мій чекає на тебе
уявлю пригадаю промислю
аж поки ти не станеш зі мною
як реальний у тут і тепер
у цій темряві холоді тиші
не у світлі і втечі
а саме у темряві млі
млості страху не бійся
як реальний
як охра на нігтях
наче скеля на пучках
світла тепле проміння немов
це танок
він ритмічний
і пальці лишають сліди
ледь уявно криваві
умовні
то не бійся мій звіре помри
я вмовляю тебе
промишляю тебе
обіцяю в наступному такті
я помру для ще іншого звіра
і діти мої
і нащадки дітей
і можливо далекі нащадки
ще побачать
цей твій обрис
відчують твій біг
колір хутра твого
запах сонця твого
і півснів твоїх тіні

а від мене
тут будуть ці пальці
цей охряний слід
він кривавий як вихід
кривавий як ранок
ти отримаєш рану
не тікай
звіре мій
зрозумій

знаєш а вона знала
про ляльку в отій валізці
часом вона любила
протираючи її під час прибирання
напівнамацувати її контури
у валізки під шкірою
(мокра ганчірка
роки життя у сухому залишку)
цікаво яке в неї обличчя
бліде чи нарум'янене
яке волосся
чи згинаються ручки-ніжки

у валізки під шкірою
тривожно тихо
(на відміну від ембріонів
ляльки не ворушаться)
в тому є щось вікторіанське
як у валізі щось тривожне
щоразу під ганчіркою
(три нею вогкою три)
промацуваніший контур
і ближчий день
коли їй зрозуміло стає
валізку не можна відчиняти
на ляльку не можна дивитися

її рука здіймається
її рука вогка
під туманом її руки
міста її втеч
мости її мрій
і мста її
за роки життя в сухому залишку

над ними лялька на схилі
і личко її металеве
і меч а не мир у руці