Данило Кубай(чук)

очікувачі неминучих перетворень
пригадувачі прагень і снігів
загрузлі у текстурах розквітання
куди веде вас синкретичний жах
де місце вам в часах що понастали
і наставатимуть частіше і жорсткіш
лупитимуть і пеститимуть щиро
?
ви певне вже захоплювались щиро
масштабами і темпом перетворень
минуле що вминулюють жорсткіш
за несезонних танення снігів
що на години білим понастали
де місце різнобарв'ю розквітання
що відквітання в собі містить жах
?
як живете ви попри сміх і жах
так випростано просто любо щиро
як вам даються ваше розквітання
та інші види ваших перетворень
між труднощів боїв що понастали
не з волі вашої жорстокіш і жорсткіш
від крижаної сліпоти снігів
?
ці веселкові кольори снігів
чи не отак долаєте ви жах
в страшнім прекрасне бачачи жорсткіш
в минучім незабутнє зрячи щиро
як в білому всі барви понастали
чи пензель передасть це розквітання
цей світловир метаморфоз та перетворень
?
цих перетворень квіту зі снігів
де розквітання постхтонічний жах
понастає минущіш і жорстокіш
але природно непозбувно щиро

μάθημα

Пані просить нести, і ти несеш,
як святий Гіацинт з Подолу у Верхнє місто
математику, а над тим усе ж
Тенґер золотом протина блакить променисту,

попелясту, як Місяць у бліку Землі,
непросту, як надійна повернення траєкторія,
носії нам потрібні і кораблі,
а життя — не обов'язкове. Повторюю,

navigare necesse est, цей позірний прогрес,
що хтось зве технічним, що пне і пнеться,
що шарашить кроками із ніде у десь,
незамінний, vivere ж non est necesse,

бо воно де трагедія, а де і спорт,
намагання щось вивищити і всильнішати…
Полини на узвозі — що ті хвилі у борт,
і така непідйомна ця мама і дівчина…

прокрустуватись як думки
втікають у каньйони мови
як розсипаються на сяйво
прозоре різнокольорове
то сенсів то звучань друзки
уламки знань кадаври слова

сюди і знову навтьоки
ця злива сушить-кришить повінь
унеобхіднюючи зайве
таке привабливо-чудове
на відстані років руки
незформульовно-веселкове

нехай розгадні загадки
і визначенні групи крови
та незпрокрустуванне майво
прозрінь що постають з розмови

поки шум голосів в голові
голе гілля вчиняє чар-зіллям
і поки сутеніє мара
гусне в сік телеграмних каналів
що несуть відбиваючи світ
і непотріб і хміль і похмілля
хай триває ця дивна пора
замерзання поміж віддзеркалень

де знаходиш і літери і
ті слова що не скласти з тих літер
ті слова що сказати їх не
що змовчати їх годі і марно
поки шум голосів в голові
крізь сніги щось торочить про літо
заабсурдне тому й помічне
в замерзанні поміж віддзеркалень

поки тишею череп дзвенить
поки місто поранене мірять
фагоцити ремонтних бригад
заплітаючи в струми опалень
свою лють свою круть і свій піт
ці свічки нехай тьмяно горять
замерзанням поміж віддзеркалень

порожнечі що часом здаються словами
не здаються не йдуть ані на компроміси
ані геть нависають формують і тиснуть
відчиняючи стіни стуляючи брами

навпаки і навспак і зловісно навмисно
до межі поганяють до втоми і ями
невисловності того що щойно затямив
хай воно і наочне і навіть корисне

як у мові домівка це точно не вдома
із надривом шукати метафор годящих
щоб сказати таке і просте й однозначне

ці прозори між слів ці провалля ці пащі
і бездонні й ковтючі й прозорі неначе
всюдисущі тотальні стійкі нерухомі

суворому монотеїстові
в пустелі
помислюваного одним континуума
важко не рахувати
дні своїх мандрів
луни своїх кроків
тим більш що
кірамен катібін
все те теж підрахують
запишуть
а надто зорі над
тими днями
тими лунами
їх затиханнями

важко не називати деякі з них
вирішальними днями
фекда дубхе мегрез мерак
важливими кроками
ритуально повторюючи
про єдиного
і відсутність інших
звати ніжно
бетельгейзе мейса беллатрікс
я прийду до мети
звати лагідно
мінтака альнілам альнітак
саїф рігель
облишеність
спроб
називати ім'ям якимсь кожну
навіть упізнаючи
кожну кожну
бо літери літ
і сузір'я
зим

суворому монотеїстові
конструйовні ієрархії
посланців атрибутів
аби все таки
оперувати множинами
помислюваного одним
одним як оркестр
джабраїл на вокалі
микаїл на сінтах (що то вітер то дощ)
азраїл на басу (бас хапає за душу)
ісрафіл із сурмою
чека час вступити
на соло

це як в пустелі дзеркала
і фотопластинки
однина чумацького шляху
розпадається на множини
рахувати які
не є актом зневіри
коли належно славиш одного
як янголи муккарабун
безперервно

і як ранок
топить нотки зірок
у сліпучому реві одної

якщо ревно ішов
суворий монотеїст
зустрічає мункара й накіра
і балакає з ними
як за чаєм

і соло вступа
і заходить на коду